Жовтневим ранком 1960 року на платформі Дартфорд в очікуванні поїзда в центральний Лондон після багаторічної перерви зустрілися два хлопчини, які знають один одного з дитинства. Одного звали Кіт, іншого Мік, цей другий під пахвою тримав пачку блюзових платівок, які він спеціально виписував з Чикаго, тому що в Англії їх купити було неможливо. На Кіта це справило незабутнє враження, яке пізніше він описав так: «Сидячи у вагоні, ми немов уклали угоду, не підозрюючи про це, як Роберт Джонсон на перехресті. Між нами виник невидимий зв'язок».
Через більш півстоліття головна рок-група планети, яка народилася з любові до блюзу і почала свою кар'єру з спроб його грати, випускає альбом, що складається виключно з каверів чиказьких блюзів межі 50-60-х років. Так, це, безумовно, повернення, як прийнято виражатися, до коріння, але ще це і, як водиться у «роллінгів», геніальний маркетинговий хід, враховуючи тривалу як ніколи паузу між альбомами. А тут не треба вимучувати нові пісні, особливо якщо взяти до уваги не найкращі відносини двох головних співавторів (після досить скандальної автобіографії Кіта та ще й його ж тріумфального сольного диску), а замість цього красиво закільцювати власну велику історію і справді віддати данину своїм богам, тобто «кесарю кесареве, а богу богове». Ідея альбому, автором якої напевно була людина-комп'ютер Джаггер, настільки точна, що зараз, коли вона реалізована, неможливо собі навіть уявити будь-який інший варіант.
Однак The Rolling Stones не були б собою, якби справа обмежувалася тільки ідеальним маркетингом, і до нього б не додавалося щось зовсім мале - диво. А саме це і демонструє група на «Blue & Lonesome». Це неймовірне поєднання і є диявольське ноу-хау «роллінгів». Колектив, що не випускав альбомів більше десяти років, знімає в Західному Лондоні студію, яка належе, до речі, Марку Нопфлеру, і за три дні записує дюжину треків практично наживо, без накладень, сидячи, як за старих часів, кружечком навколо мікрофону. Вони грають своїх кумирів - Джиммі Ріда, Хаулін Вулфа, Літтл Уолтера і інших блюзменів тих часів, а в парі треків («I Can Quit You Baby» Отіса Раша і «Everybody Knows About My Good Thing» Літтл Джонні Тейлора) їм допомагає король білої блюзової гітари Ерік Клептон, який працював по сусідству над власною платівкою .. і, треба сказати, що співуче клептонівське соло це самі гладкі моменти запису, - давно The Rolling Stones не видавали такої грубої, сирої енергії і такого живого і автентичного звуку, особливо в порівнянні з явно перепродюсованими альбомами 90-х. Чого варта тільки вибухова, ритмічно рвана «Hate To See You Go» Літтл Уолтера - тут Мік Джаггер демонструє віртуозне, гідне автора цієї пісні володіння губною гармошкою, - не самий, зауважимо, необхідний навик для фронтмена його статусу. І взагалі його голос і гармошка явно заводили на цьому альбомі.
Деякі критики кажуть, що The Rolling Stones домагалися звуку своїх перших альбомів, коли вони ще наївно вважали себе блюзовою групою. Але це нісенітниця, тому що тоді вони мріяли зіграти як справжні блюзмени, але реально просто не могли, - так само як Майк і БГ не могли зіграти як їхні західні кумири, - зате по ходу справи знайшли і викували свій власний неповторний стиль. А зараз, у друге вже десятиліття нової цифрової ери «роллінги» просто зуміли зробити це.
Треклист (Tracklist):
"Just Your Fool"
"Commit a Crime"
"Blue and Lonesome"
"All of Your Love"
"I Gotta Go"
"Everybody Knows About My Good Thing"
"Ride 'Em On Down"
"Hate to See You Go"
"Hoo Doo Blues"
"Little Rain"
"Just Like I Treat You"
"I Can't Quit You Baby"
